Джессіка, втомлена від мирської суєти і постійного стресу, вирішила повернутися в свій старий сімейний будинок. Цей будинок, що стоїть на пагорбі і оточений квітучими яблунями, завжди був для неї місцем умиротворення і спокою. При переступі порога, Джессіка відчула хвилю ностальгії, яка накрила її з усіх боків. У кожній кімнаті, в кожному кутку вона бачила відбитки свого дитинства. У коридорі, на старому вішалці, все ще висіла її крихітна дитяча куртка. На кухні, на столі, стояв її улюблений сервіз для чаю-набір з білого порцеляни з рожевими трояндами, який вона любила використовувати, коли грала в чаювання. Але найбільше відкриття чекало її в старій дитячій кімнаті. Там, уткнувшись носом в подушку, сидів її старий уявний друг-плюшевий ведмедик. Цей ведмежа був її найвірнішим супутником в дитинстві. Вони разом проходили через всі труднощі і радості, які приносить дитинство. Взявши ведмедика в руки, Джессіка відчула дивне відчуття. Здавалося, що в його скляних очах промайнула злість. Настільки несподівано і дивно це було, що Джессіка майже впустила іграшку. Мить по тому вона зрозуміла: ведмежа, її старий друг, збирав злість на неї всі ці роки. Злість за те, що вона його кинула, забула, перестала з ним грати.